Право на "повстання": чи зуміє українська опозиція "підняти" народ?
В
Україні можуть початися народні хвилювання, організовані об'єднаною
опозицією. Про те, що опозиційні політсили мають намір «піднімати»
народ, днями заявив голова фракції «Батьківщина» в парламенті А.Яценюк.
Наскільки перспективно це в ситуації, яка спостерігається зараз в
країні?
Недооцінити супротивника ‒ гірше, ніж переоцінити
У переддень жіночого свята на брифінгу у Верховній Раді Арсеній
Яценюк заявив, що опозиція змінює стратегію і тактику. «Ми йдемо
піднімати людей. В країні політична та економічна криза, викликана
тільки однією людиною ‒ Віктором Януковичем», ‒ проголосив політик новий
курс опозиції і повідомив, що його соратники 6 березня вже обговорили
план дій.
Пізніше стало відомо, що першим пунктом цього плану будуть «ходіння» в
народ. «На наступному тижні ми поїдемо проводити народні віче,
піднімати людей і звертатися до них з одним: «Ніхто нас ніколи не
подолає. Ми сильні, і йдемо вперед до перемоги», ‒ заявив Яценюк 9
березня на мітингу біля пам'ятника Тарасу Шевченку в Києві.
Чи можна назвати своєчасним даний душевний порив борців з «однією
людиною»? Чи не піде «пар» опозиції в свисток? Порівняємо з ситуацією
напередодні Майдану-2004. Тоді ступінь напруги в українському
суспільстві зашкалював. Л.Кучма всіх просто «дістав». Дуже активно діяли
громадянські структури, яких потужно підживлював Захід. Економіка
країни в ті роки перебувала на підйомі; у середнього класу, що помітно
підріс, з'явився реальний запит на нормальну, демократичну владу. Молодь
взагалі просто кипіла від спраги змін і суспільного визнання.
Як і зараз, на початку 2000-х Україна була розділена на Захід і
Центр, з одного боку, та Схід і Південь ‒ з іншого. Відмінність була в
тому, що тоді хоча б в одній «частини» країни був явний лідер опозиції,
причому він не викликав великого відторгнення і в іншій її «частини».
При певних обставинах цього лідера опозиції могла визнати вся країна. Що
згодом і сталося. Правда, ця людина, В.Ющенко, пізніше безславно
втратив можливості, надані народним Майданом, але це вже інша історія.
Що сьогодні є в наявності з того набору факторів, що призвели до
перемоги Майдану-2004? Не так вже багато. Ні, звичайно, в країні
з'явився новий нелюбимий «Кучма». Він вельми своєрідний і в чомусь
навіть більш нерозбірливий. Але сказати, що В.Януковича сьогодні
ненавидить вся країна ‒ значить погрішити проти істини.
Опублікований днями так званий «президентський» рейтинг очолює саме
Янукович, і з цим потрібно рахуватися. Хто не рахується з такими
чинниками ‒ той будує повітряні замки. «Немає більшої біди, ніж
недооцінювати супротивника», ‒ говорив ще древній філософ Лао-цзи.
В той же час в Україні поки немає яскраво вираженого лідера опозиції,
здатного об'єднати протестні верстви населення всіх «частин» країни. У
регіонах ‒ є, в масштабах країни ‒ немає такого. Придатність Ю.Тимошенко
на цю роль ‒ в силу відомих обставин ‒ аналітики піддають сумніву.
«Особистий рейтинг Тимошенко в першому турі вищий, ніж у Яценюка. Але
у другому турі, виявляється, Яценюк для багатьох українців більш краща
фігура, ніж Юлія Володимирівна. І ось, може бути найнеприємніше для
«Батьківщини», полягає в тому, що більшість українців не хочуть бачити
президентом Юлію Володимирівну», ‒ прокоментував останній рейтинг
політолог В.Фесенко.
Якщо виходити з нинішнього законодавства, то опозиція повинна
орієнтуватися на другий тур. При цьому треба бути готовими до того, що
«регіонали» можуть змінити правила гри після її початку ‒ це в їхньому
стилі. Між тим конкретного суперника Януковича, який міг би перемогти
його на виборах, назвати поки не може ніхто. Лідери опозиції перетягують
ковдру один у одного, і чи зможуть вони домовитися ‒ ще питання.
Дійшло до смішного. Той же Фесенко не без підстав вважає, що опозиція
повинна завчасно розподілити портфелі: «Треба заздалегідь домовлятися
не тільки про те, хто буде президентом від опозиції, але і хто буде
прем'єр-міністром, хто з опозиційних лідерів який пост в новій владі
отримає. Ось, якщо вони зуміють домовитися про розподіл влади ще до
початку президентських виборів, то тоді буде єдність. А якщо таких
домовленостей не буде, то всіх погубить взаємна конкуренція всередині
опозиції».
Жебраки не роблять революцій
Існують також великі сумніви щодо соціальної бази передбачуваного
«народного бунту» в сьогоднішніх умовах. Як відомо, за останні роки
малий бізнес в Україні був підданий низці обмежень; неодноразово
змінювалися вимоги до податкової звітності. По зручності ведення бізнесу
Україна впала на 152 місце, розташувавшись між Ліберією і Венесуелою.
Якщо порівнювати з пострадянськими країнами-сусідами, то навіть Росія з
її авторитарним режимом знаходиться на 120 місці, Молдова ‒ на 81-му,
Білорусь ‒ на 69-му.
Податковий Майдан-2010 практично нічого не дав підприємцям. Багато
хто з них не зумів пережити зміни в законодавстві. За деякими оцінками,
тільки в 2011 році ряди малого бізнесу порідшали майже на півмільйона
осіб. Одні пішли в «тінь», інші, кинувши свою справу, всілякими
способами ‒ як правило, за хабарі ‒ влаштувалися на іншу роботу, треті
отримують допомогу з безробіття, часто поєднуючи статус безробітного з
«нелегальними» підробітками. Значна частина українців стала не тільки
біднішими, але і більш залежна від влади і роботодавців, яким з владою
теж не резон сваритися.
Революції не роблять «жебраки» і залежні (події в арабському світі
потрібно розглядати окремо, оскільки там сильно впливав Захід). Їм
ніколи займатися чимось, окрім як щодня думати про те, як нагодувати
сім'ю, оплатити житло та навчання дітей. Виривати гроші з напруженого
сімейного бюджету, щоб поїхати в Київ (регіональні майдани на владу не
вплинуть) і невизначений час там перебувати, можуть дозволити собі
одиниці. Такі реалії.
Сучасні тенденції в цьому плані можна простежити по Росії. Там
протестний рух все виразніше стає рухом трьох соціально-професійних
груп: «креативного класу», офісних службовців та учнівської молоді.
Половина опитаних учасників «Маршу мільйонів», що пройшов у Москві
влітку 2012 року, представляли ці три групи. Учасників «від верстата»
(робітники, ІТП), пенсіонерів, державних та муніципальних службовців на
подібних акціях небагато. Характерно, що рівень самооцінки матеріального
становища серед учасників названої московської акції вище, ніж серед
росіян в цілому: тільки 13% протестували визначили своє матеріальне
становище як погане (в цілому по країні ‒ 18%).
Очікувати, що в Україні буде все значно інакше, немає ніяких підстав.
Напевно, українці, хто не дуже добре зараз живе, могли б підтримати
опозицію на «вулиці», якби опозиція... заплатила. Це так звично для
вітчизняного політикуму. Ось тільки кілька сотень тисяч громадян таким
способом на майдан не заманиш, та й великих грошей у опозиції нині
немає, стверджував один з лідерів «Батьківщини» Олександр Турчинов.
«У першу чергу чинна влада, повністю контролюючи силові структури,
створивши силову монополію, впливає на економічні джерела підтримки
опозиції», ‒ заявив Турчинов в ефірі телеканалу «ТВі» ще рік тому. З тих
пір практично нічого не змінилося, хіба що в гірший бік.
Напевно, незадоволена частина українців могла б підтримати опозицію,
якщо б мала відповідь на цілком природне запитання: а в ім'я чого? За що
битися, заради чого жертвувати залишками благополуччя? Відповіді на це
найголовніше питання теж поки немає. Ніякої реальної програми, крім
«ходіння в народ», опозиція ще не оприлюднила. Повторю, що поки
українцям і не з ким йти на барикади. У народі такі речі відчувають
інтуїтивно. Не дарма ж кажуть про мудрість народу.
Штучно зібраний Майдан приречений
Уявіть, що «ходакам» від опозиції вдалося переконати велике число
людей вийти на «вулицю», і на одну з головних площ Києва вийшла
багатотисячна група громадян під прапорами «Батьківщини», «УДАРу» та іже
з ними. Як відреагує влада? Цілком очевидно, що на іншій площі десь
неподалік зберуться «прихильники Януковича». Так було за минулі три роки
вже не раз.
Сьогодні у партії влади ще більше фінансових та організаційних
можливостей, щоб звезти до столиці групи міцних молодих людей, готових ‒
заради грошей, просування по службі або преференцій у бізнесі ‒ на
будь-які кроки для захисту голови «Сім'ї». Їм можуть видати повний
карт-бланш з обіцянкою гарантованого відпущення «гріхів».
Не варто також забувати, що сьогодні всі без винятку силові структури
очолюють люди Януковича. Сили правопорядку в Україні надмірно
політизовані. Немає ніякої гарантії, що ‒ у разі ексцесів ‒ на
опозиціонерів не накинеться який-небудь добре натренований і
екіпірований загін «хижаків» в погонах.
Подальший розвиток подій буде залежати від того, наскільки далеко
можуть піти учасники протистояння. При цьому важкий вибір робити,
мабуть, доведеться лідерам опозиції. Її буде підтискати недолік ресурсів
для елементарного змісту в столиці тисяч протестувальників. Влада
поспішати нікуди буде, час у таких случайх грає на її боці.
Чи готові лідери опозиції радикалізувати протестну акцію? До яких меж?
Не думаю, що А.Яценюк, лідер «УДАРу» В.Кличко або голова партії
«Свобода» О.Тягнибок віддадуть наказ на штурм, наприклад, Верховної
Ради, про що недавно розмріявся член Конгресу українських націоналістів
(КУН) М.Коханівський. Всі серйозні політики розуміють, що сьогодні для
силового повалення «однієї людини» немає жодних правових підстав. Завтра
вони можуть з'явитися, але сьогодні ‒ їх немає.
Але чи можуть взагалі бути правові підстави для насильницького
повалення влади в Україні? Україна є членом Об'єднаних Націй.
Генасамблеєю ООН 10 грудня 1948 року була прийнята Загальна Декларація
Прав Людини, в преамбулі якої зазначено: «Необхідно, щоб права людини
охоронялися силою закону з метою забезпечення того, щоб людина не була
змушена вдаватися як до останнього засобу до повстання проти тиранії і
гноблення».
Відомий на пострадянському просторі правознавець, професор Олександр
Ерделевській зробив звідси такий висновок: ООН визнає правомірність
повстання, але лише при цілком певних умовах, які можна назвати умовами
правомірності повстання. До таких належать такі обставини: наявність в
державі, де відбулося повстання, тиранії та гноблення; наявність у
повстанців спеціальної мети у вигляді усунення тиранії та гноблення;
відсутність у правовій системі держави ефективних і доступних для народу
правових засобів для усунення тиранії та гноблення.
Об'єктивність вимагає сказати, що, як мінімум, двох основних обставин
для правомірного ‒ за мірками ООН ‒ повстання з метою повалення діючої
влади на сьогоднішній момент в Україні не спостерігається.
Що робити?
Все вище сказане не означає, що опозиція повинна опустити руки і не
робити спроби зібрати новий Майдан до визрівання необхідних умов. Якщо
цей процес пустити на самоплив, то він може затягтися на довгі роки, і
цілком може трапитися так, що розвиток авторитаризму в Україні пройде
«точку неповернення». Прикладом може служити Росії з тамтешніми
«братками» в погонах у владі.
Що ж українській опозиції вжити в сьогоднішніх умовах? Перш за все,
потрібно перестати шарахатися з боку в бік. Ось відібрали депутатський
мандат у С.Власенко. І опозиція відразу заговорила про необхідність йти в
народ. А що, до цього не треба було залучати на свій бік громадян в
регіонах? Опозиція вже давно діє безсистемно. Судячи з усього, Яценюк
досить віддалено розуміє, як треба організовувати протестний рух.
Слабким помічником у цьому є і пан Кличко.
Краще підготовлений до даної роботи Тягнибок, але наразі стати
загальновизнаним лідером загальноукраїнського протестного руху йому
заважає занадто радикальний імідж його партії. Більшість українців,
особливо на сході та півдні країни, швидше готові вийти на протести у
разі підняття цін, а ніж за ідею. Хоча «свободівські» ідеї знаходять все
більше прихильників і поза Галичиною, особливо серед молоді.
В умовах дефіциту загальновизнаних лідерів опозиції потрібно шукати і
залучати професіоналів з організації широкого протестного руху, причому
в рамках чинного законодавства. З їх допомогою можна налагодити
ефективну роботу з «фізичного» завоювання територій (за прикладом
Львівщини, Тернопільщини та Івано-Франківщини) та деяких позицій у
структурах влади (чомусь згадується П.Порошенко), інформаційного
домінування (на сьогодні воно у влади), вироблення привабливих для мас
ідей та пошуку грантодавців та спонсорів. Фахівці підкажуть й інші
важливі напрямки роботи.
Одне з них буквально б'є в очі ‒ потрібно готувати правову базу для
нового Майдану, здатного знести авторитарну владу. Наприклад, опозиція
постійно твердить, що режим Януковича ‒ злочинний. Але ж це тільки
слова. Якщо ви так вважаєте, то оформіть відповідні позови до
українських судів. Вони, звичайно, зіграють на стороні влади. Можна
пройти всі вітчизняні судові інстанції і звернутися до ЄСПЛ, а то й у
саму ООН. Головне, щоб робити все це грамотно і юридично чисто.
Легітимізація «злочинності режиму», якщо така існує, й опозиція зуміє
її довести, може стати наймогутнішим каталізатором суспільних настроїв.
Укупі з іншими системними кроками опозиції це може «примусити» владу
піти на кардинальні реформи політичної системи, при якій питання про
необхідність «піднімати» народ відпаде сам собою.
Політична система в країні має бути вибудована так, щоб народ завжди
був у «повній бойовій готовності поставити узурпаторів влади на місце...
вибачте, біля «параші».
ДО РЕЧІ. Один з лідерів черкаської «Батьківщини»
Микола Булатецький вважає, що з кожним днем народ та він особисто все
більше розчаровуються як у форматі, так і в змісті дій опозиції. Про це
він заявив на прес-конференції лідерів опозиційних сил Черкащини 4
березня.
«Я повністю згоден зі словами, що нинішня опозиція ‒ гальмо
революції. Люди чекають, що опозиція зробить їхнє життя кращим, вирішить
їхні проблеми. Але все це ‒ мильна бульбашка», ‒ зазначив опозиціонер.
У зв'язку з цим Булатецький планує змінити формат політичної
діяльності, зосередившись на роботі поза партійними структурами,
залучаючи в суспільний рух окремих громадян.
Фото: justus.com.ua
http://vgolos.com.ua/politic/6824.html
Немає коментарів:
Дописати коментар