Буття

Цікаво живемо, про різне думаємо. Кажуть: «Народ вартий своїх лідерів». З однієї точки зору це образлива фраза, а з іншої – ой як правдива. Можливо забагато інколи думаю, але й руки опускаються. А хочу поділитись цими роздумами.

Усім нам відомо, що розумні і працьовиті люди в Самборі довго не затримуються. Багато раз чув від них фразу: «Самбір це болото». Мабуть цю ситуацію створила не лише теперішня чи минула влада. Не хочеться вірити, що це ми самі, самбірчати, до цього довели і доводимо. Чому почав з молодих людей? Мабуть вони ще не порчені нашими бажаннями добре жити і нічого не робити.

Пригадайте себе в молоді роки. Десь з кимсь колєгували. Чи всі Ваші друзі з дитинства живуть в Самборі. Кого з них поважали? Хочу цими словами сказати, що не знаю жодної молодої людини, котра б себе десь колись не заплямувала. Не можливо знайти святого серед грішників. Тому про владу нашу сказати можна дуже багато. А ще згадати все що ті хлопці погане кому зробили за останні 5 чи 10 років. Мабуть чесна і розумна людина у наших умовах не виживе. Або виїде, або … «Маємо те, що маємо».

Про себе можу сказати, що всім грішникам грішник. І чужих дівок люблю, і хабарі беру. Мабуть цікавить чому хабарі беру? Ну подумайте самі. Приходить людина і просить …

Відмовив, колега по роботі зробив (і заробив) замість мене. Якщо не дам колезі робити… Завтра прийде начальство і заставить це зробити без хабаря. І смішно і грішно.

Але вернусь до нашого буття. Бачу по окремих статтях коментарі, та пригадую анекдота про наш нарід:

В пеклі старший чорт каже молодому.

- за казаном євреїв слідкуй уважно, за росіянами заглядай час від часу, за українцями можеш не дивитись.

- А чому? Питає молодий чортяка?

- Бо якщо з казана євреїв, хоч один вилізе, витягне всіх своїх. Росіяни свого одного лише за горілкою пошлють, а він може і не вернутись. А українці як побачать, що хтось з казана вилізти схоче, назад його затягнуть.

Зустрів колись знайомого. Так жалівся на життя. Те йому не йде, те не робиться. Питаю його, що ж від для того робить, щоб щось вийшло. Пауза і запитання: «А що ще я маю робити?». Коли раджу – зроби те, або інше, опиши про це. Подумаємо разом, дамо іншим почитати. У відповідь чую: «Напиши сам, ти то вмієш». І задумуюсь, чому він не вміє. А попри те ще й час свій ціную і думаю, що мені з цього буде, що я йому пораджу. Замість нього напишу і вирішу його ж проблему. Так, вже й мені не хочеться нічого робити.

А проблем у нашому містечку, хоч відбавляй. І забруднення води, і прихватизація владою ще не приватизованих військових частин, і бездіяльність жеків, і нахабність теплокомуненерго, і освіта нікудишня, і газети до …., і ціни на базарі високі, і зарплати низькі. Таких «і» багацько.

І ніби знаю з чого почати, що змінити. І хочеться владним мужам підказати, але думаю: «Чи мені хтось за це заплатить? Чи грамоту дадуть? А яка у них зарплата?». Отак і живу. Отаке то наше буття.

Павло Черешня