15 розмов, свідком яких стала письменниця Лариса Денисенко

Лариса ДЕНИСЕНКО, 39 років, письменниця, юрист Народилася в Києві. Має литовсько-грецьке походження з домішками угорської, польської, ромської та української крові. Українську мову опанувала в 23 роки, коли пішла працювати в Міністерство юстиції. Закінчила юридичний факультет Київського університету імені Тараса Шевченка й Центрально-Європейський університет у Празі. Адвокат. Представляє інтереси громадян в Європейському суді з прав людини в Страсбурзі. Автор і ведуча культурологічної телепрограми "Документ +". 2002 року перемогла на конкурсі "Коронація слова" з романом "Забавки з плоті та крові". Авторка 10 книжок. Живе в Києві. Перебуває в цивільному шлюбі. Має двох синів. Збирає равликів

1. Дядьо років під 50 по телефону веде ділові перемовини біля Михайлівського собору:

– Только не предлагайте никаких восточников. Потому что это уже было и кончилось плохо. Они пошили сапоги из моего ковра и продавали! А я так не думаю. Ковер – это память. ­Что-что? Сапоги – несколько пар памяти? Не звоните мне больше, вы – урод, ваша бабушка плюнет вам в сон!

2. Доволі охайний алкоголік ­похилого віку в "Сільпо" та ­дівчина спортивного вигляду.

– Девушка, сколько в пиве водки? Вот тут должно быть мелкими буквами написано, а я не вижу.

– Не тут, а вот здесь – 5 процентов.

– Вот ведь какая вы дура. 5 процентов – это алкоголь. А я тебя спрашиваю: сколько тут водки?

Втручається хлопець дівчини.

– Капец. Одна восьмая тут водки, дядя. Полегчало?

– Ну, и сколько это?

– Дядя, ты дроби в школе учил? ­Посчитай.

– Чтоб тебя провожали туда дробями этими погаными, сынок.

3. Хлопчик років 4 із мамою йдуть додому на обід.

– Що, Назарчику, обідати йдеш? – питає одна старенька.

– Нє, я от що! – каже Назарчик і високо, за голову, заносить руку з пакетом черешень. Пакет вислизає, ­падає. Ягоди розсипаються. Мати присідає, підбирає їх. – А он ще дві, що ти розсипала, – показує Назарчик.

– Це не я розсипала, це ти! Менше треба було хизуватися, – обурюється мати.

– Нє. У мене кульок впав. А ти збирала – бо це ти розсипала.

4. Хлопець років 20 у парку біля станції метро "Мінська" – двом штрихам того самого віку:

– Я – реальный Калигула. Я спал с мамкой и двумя сестрами, крал гондоны у брата и подставил его типа в армию. Вру и бухаю с 12 лет. Но кто это оценит и вспомнит?

5. Двоє стильних чувачків біля Dream Town на столичній Оболоні:

– Короче, во всем мире официанты выбирают для себя режим самостоятельно. Ну это как бы принцип самоуправления, понимаешь? Поэтому нужно собрать наших баб и сказать им, что мы будем выходить вот ­тогда-то, и всё.

– Утопія. У нас шість бабів. Плюс менеджер, вона також баба. А нас – двоє.

– Погоди. Мы же стремимся в ЕС? Бабы тоже стремятся. У нас демократия. Поэтому если их больше, они должны обеспечивать льготы и условия тем, кого меньше. Это нам. Ну, как геям или инвалидам, сечешь?

– Це що, наче ми – гоми?

– Как бы геи, да. Не в смысле содержания, а в смысле принципа.

IMG = 2

6. Дві дуже симпатичні мулатки років по 18:

– У нас нарід такий фантастичний, я тобі кажу. Трапляються постійні лажі, а ми що – нічого, йдемо далі.

– Це тому, що в нас граблі – як яблуко Ньютона. Нас вдаряє і це типу на користь нам і світу.

7. Аroma espresso bar, Київ, вул. Димитрова. Двоє молодих стильних чувачків:

– Короче, пошел я в "Пинчукарт­центр".

– З Поліною?

– Один. Так вот. Вспомнился мой учитель рисования. Ты помнишь, он же и у вас вёл?

– Такий пожмаканий П'єро із зашмарканим жабо в кишені?

– Он! Как он меня, ребенка, травил. Грибочек у меня не как грибочек. Цветочек у меня ему не цветочек. Мама у меня – ему не мама. Тут он, сука, прав, она мне мама, а не ему.

– Він мене за червоний колір сварив постійно. Що воно в мене виходить не колір революції, а колір пожежі. Задовбав.

– Во-о-от. Поэтому следующий год на День учителя мы его потащим туда. На какого-нить из степидаров выставочку. Пусть походит, посмот­рит. Пожужжит. И удавится. На верёвке. Которая не как верёвка, блин.

8.У метро я в своїй білій шубі та шапці сиджу затиснута між священиком і студенткою. Священик – із тих, кого явно об'їдають усі ті батюшки, що зазвичай виступають на ТБ. З іконописним профілем. У пальті, подібному до видовженої шинелі. Перед черговою зупинкою до нас підходить кремезний чолов'яга в робі, замацаній бетонними відбитками пальців. З п'яними очима й таким самим голосом:

– Отпусти грехи, батюшка, – каже він, припадаючи на одну ногу. – Отпусти грехи, ими в землю врастаю.

Повертається до мене:

– И ты отпусти, Снегурочка.

– Приходите в Голосеевский монастырь, – каже священик.

– Приходите на ёлку! – озиваюся і я, наче щось мене смикнуло.

Дядько каже, що прийде.

9. У нашій місцевості живе дуже колоритний персонаж – двірник-метросексуал Валентин. Він стильно зачісується та ­фарбується в білявця. П'є винятково джин-­тонік, носить бузкові светри й короте­сенькі пальтечка. Раз почула, як він учив когось життю по телефону: "Значит так, Натаха, спроси у него ­конкретно, шо его не устраивает: шо ты сосёшь у посторонних или шо эти посторонние тебе не платят. Если первое – воздержись и уважай человека. Да, именно, это ж не предмет первой необходимости, я тебя умоляю, можно ж и потерпеть. А вот если второе – бросай это жадное пролетарьё. Вот сейчас на меня лицо подняла одна великолепная собака, она так и говорит: бросай это корыстное ничтожество, Натаха!"

10. Чоловік за 50 – жіночці біля Мінського ринку:

– Уже не знаю, що робити з тією Альоною. Кажу: "Дитино, я твій дядя, розумієш?" А вона зве мене "уродич". Я кажу їй: "Альоно, та не уродич я тобі, я – дядя твій, родич". А вона знову "уродич". Що воно робити, якесь слово некрасіве.

– Сумочку їй купи для мобільніка чи щось нарядне на голову. Може, вона думає, що ти – уродич, бо жадний ти, Cлавку.

11. Чоловік під 50, чимчикуючи Оболонським проспектом, проголошує в мобілку:

– Вы только вдумайтесь! Человек ей отдал фамилию. Бескорыстно! А она хочет комнату и коридор. И домик в Золотоноше. Она его ни девственностью не одарила, ни детьми. В больницу носила бульон из кубиков. ­Покупала самые дешевые бинты, он весь был в их альбиносовых ресницах. И вот эта сущность, бульон из кубиков, будет продолжать носить его фамилию и жить в домике в Золотоноше. Немыслимо больно.

12. Двоє молодих чоловіків у приміщенні одного з відділень ОТР-Bank'y.

– Теща розповідала, що з чоловіком своїм стрибала через вогнище на Купала 15 разів. І живуть добре.

– А що тесть каже?

– Нічого не каже. Вона не про тестя, а про іншого каже. Тестя я не бачив ніколи.

– То вона в гречку стрибала, а не через вогнище.

– Через вогнище звучить милозвучніше.

13. Майже під моїм будинком хлопці років 17–19.

– Я стопудово не уверен, шо это мой ребенок. Она клянется, шо мой, но х…р ее знает.

– Да, она у тебя мутная. Так сделай анализ спермы. Своей и малого. Ее нужно сравнить и тогда типа скажут, твой он или нет.

– В смысле? У ребенка же нет спермы.

– Девка что ли?

– Не. Пацан. Но он же это… не мужчина ещё.

– Так и шо? Сперма есть у всех, она просто у него не развита, доктора знают, как это взять. Ты ей просто скажи, шо требуешь такой анализ – и все. Она думает, шо ты лох? Так пусть обломается.

– Ну да. Слушай, а если была бы ­девка, а не пацан, то мы типа ваще в ­пролете?

– Не. Там шо-то похожее есть. Я точно не знаю. То есть труднее, но можно доказать.

14. У торговельному центрі ­чоловік говорить знайомій:

– Я тобі так скажу, Люда, не треба твоїх намьоків. Я зайшов до вас не як мужчина, а як сантехнік. От вчора я був у басейні. У них там все прорвало, всюди. Пішов до раздєвалок та душевих, щоб ремонтірувать. Так верещать тільки малі дівчатка. Тільки вони думають, що вже все повиростало в них і мені воно нада. А ті, що років 20, аж виставилися всім, що є, в нєкоторих – ого, такі. А ті, що 25 та більше – уваги не звертають, стоять і витирають себе аж там. А ті, що вже як моя жена, спокійно так кажуть: "Девочки, чего вы орете? Это не мужчина, это – сантехник. Не мешайте ему работать, рты закрыли, жопы прикрыли". Одразу спокій і порядок, можна діло робити.

15. Двоє худих модно вдягнених хлопців, в торговельному центрі Dream Town:

– Я ненавижу людей. Я хочу жить с муравьями.

– Люди – муть, да. Но муравьи? Не знаю. Непонятно, чего у них, я с ними не жил. Как ты себе это представляешь?

– Там – порядок. Проснулся – знаешь, кто ты, чего делать. И делаешь до заката. В дождь типа по дому, нормальная погода – на улице.

– Так у тебя не с людьми проблема. Ты сам не знаешь, кто ты и чего тебе делать.

– Не. С людьми. Они тоже ни хрена не знают, ходят убитые или ­важные и такие му-у-у-у-утные. Не. ­Муравьи чисто понятнее.

підготувала: Валерія РАДЗІЄВСЬКА, фото: Ольга КАМЄНЄВА, малюнок: Володимир КАЗАНЕВСЬКИЙ

 

 http://gazeta.ua/articles/people-and-things-journal/_ya-realnyj-kaligula-spal-s-mamkoj-i-dvumya-sestrami/466984

 

А як розмовляє наша молодь, наші люди? Ви не задавали собі це питання? Пропонуємо обговорити. Пишіть! Відправляйте почуті Вами зразки висловів на нашу електронну почту.

"sambir.biz"