Чи стане "Свобода"? Самбірського осередку ВО "Свобода" не стосується, про овець ні слова

Чи стане "Свобода" ядром опозиції?  

 

http://vgolos.com.ua/politic/6794.html

На фоні безініціативної тушкованої «Батьківщини» та безхребетного «Удару», які становлять числову більшість демократичних сил, найменша парламентська фракція «Свобода» виявилася найбільш дієвою опозиційною силою в країні та найбільшою противагою владному режимові.

До 28 жовтня 2012 року мало хто з українців вірив, що ВО «Свобода» подолає 5-% бар’єр і стане парламентською партією. Проте, сьогодні більшість з них переконані, що саме «Свобода» стає найстійкішим ядром опозиційних сил і найвпливовішою опозиційною партією.

Ініціативи «Свободи» стають трендом для опозиції, а депутати «Батьківщини» гарячково наслідують «свободівців» у патріотичних ініціативах. Абсолютна більшість громадян упевнена, що депутати-зрадники та перебіжчики (так звані «тушки») можуть знову з’явитися в будь-якій опозиційній фракції, окрім «Свободи». Очевидно, що партії Олега Тягнибока вдалося сформувати імідж ідейної патріотичної політичної сили, яка якісно виділяється на фоні яскраво виражених бізнес-проектів чи іменних партій. І сформувалася така думка у громадськості не завдяки медійній розкрутці, як наприклад пропихалися у свідомість українців «Удар» В. Кличка чи «Україна-вперед!» Н. Королевської, а насамперед завдяки активній роботі з виборцями та послідовній позиції у ключових питаннях для української нації.

Не секрет, що сьогодні рішучих та якісних змін в державі українці очікують лише від двох суб’єктів української політики: від Юлії Тимошенко, якщо б вона вийшла з в’язниці, та від ВО «Свобода», оскільки надіятися на рішучість Об'єднаної опозиції українському народу не доводиться.

Мегаблок «Об’єднана опозиція», який претендував на роль єдиної опозиційної сили в країні, очолюваний малоініціативними Яценюком та Турчиновим на практиці виявився безпорадним політичним проектом, у якому з’явилися тушки ще до прийняття депутатської присяги. Навіть сьогодні, після виділення безпрецедентного та безпідставного кредиту довіри цьому демократично-бізнесовому об’єднанню, виборцям доводиться стимулювати своїх обранців до виконання ними їхніх прямих обіцянок. В народі навіть склалася думка про так звану «лінивість» ВО «Батьківщина» до боротьби з режимом Януковича та захисту прав українців і порівняння її з лінивою кобилою, яку постійно треба підганяти, щоб тягнула воза. Саме такий імідж сформували демократичні партії в очах українського виборця.

Після закінчення виборчої кампанії наймані політтехнологи, інженери людських душ ‒ творці глибоко зворушених для простого українця відеороликів «Ми їх зупинимо» та автори розчулюючих промов одержали гонорари і поїхали на заморські острови. Натомість в українському парламенті засів той людський матеріал, який іміджмейкери видавали з телеекранів глядачам за щирих патріотів та висококласних фахівців. Тому коефіцієнт діяльності Об'єднаної опозиції, яка не володіючи вагомим впливом на прийняття парламентських рішень і вже встигла пересваритися, дорівнює сьогодні критичному мінімуму. Хоча насправді причини пасивності «Батьківщини» лежать не так у «лінощах» чи «некомпетентності», як десь між бізнесовими інтересами олігархів від «Батьківщини», яким не потрібна конфронтація з владою (це небезпечно для власного бізнесу) та президентськими амбіціями А.Яценюка, який не поспішає витягувати Тимошенко з в’язниці.

Всі ці обставини сприяють формуванню громадської думки, що весь тон опозиційного політичного дискурсу в парламенті задають саме депутати-свободівці, в той час як члени «Батьківщини» виглядають просто безпорадними на їхньому фоні. Навіть з бютівськими тушками Табаловими мусила боротися «Свобода», а не Об’єднана опозиція, керівництву якої, очевидно було чомусь дуже показово ліньки слідкувати за дисципліною власних депутатів. Пусті слова Арсенія Яценюка, що це його помилка і він несе відповідальність, не заспокоюють пересічного українця і не створюють Арсенію Петровичу вигляд відповідального політика.

Тож сьогодні є всі підстави вважати, що координаційною силою опозиційних фракцій Верховної ради VII скликання стане саме «Свобода», оскільки інші демократичні партії виявляють, скажемо так, політичну імпотентність у відстоюванні навіть власної передвиборчої програми.

Такі загрозливі тенденції для власного панівного становища чудово усвідомлюють найближчі сусіди «Свободи» по західноукраїнському «електоральному полю», тому багато проплачених експертів стверджують, що «Свобода» занадто радикальна, щоб бути головною опозиційною силою. Як аргументи наводяться висловлювання та декларації маловідомих болгарських депутатів третього ешелону чи маргінальних польських політиків, які кричать про «антисемітизм та ксенофобські випади» українських націоналістів, які згідно задуму, мали б посіяти зерна сумніву у тих, хто вже розчарувався у так званих демократичних силах, і вже почав симпатизувати націоналістам. Проте навіть після заангажованих декларацій міжнародних єврейських організацій та їхніх офіційних звернень до Кабінету Міністрів України рейтинг найбільшої української націоналістичної партії не знизився.

Як свідчить політична практика, неодноразово радикально налаштовані націоналісти ставали ядром опозиційних сил і займали провідні місця на виборах у Франції, Швейцарії, Шотландії, Латвії, Туреччині. Сьогодні, сучасна політична ситуація в Україні нагадує розклад проукраїнських сил в передвоєнні роки, коли демократичне УНДО виявляло свою нездатність у відстоюванні українських інтересів перед окупаційною владою. І весь тягар захистку власної нації лягав не на фінансово та інтелектуально спроможне УНДО з його парламентським статусом, потужною пресою та грошима українських корпорацій, а на плечі галицької молоді з нелегальної ОУН, в якої не було ні фінансових ресурсів, ні солідного політичного досвіду.

Не було нічого, окрім ідеології. Між ними йшла запекла ідеологічна боротьба, але все таки обидві потужні українські сили координували зусилля для відсічі окупаційної влади. Хоча ця спільна боротьба часто затьмарювалася черговими акціями колабораціонізму УНДО, його демонстративної пасивності, декларативності боротьби та відмови від рішучих дій, тобто проявів так званої сьогодні «конструктивної опозиції». Однак в критичній ситуації, після приходу радянських військ УНДО за один день було розігнане наказом червоного комісара. В той час як ОУН до 1960 років боронили рідну землю від тоталітарного режиму і саме завдяки діям УПА Західна Україна ніколи не дізналася мук голодомору.

Подібні історичні тенденції простежуються і сьогодні. Слід віддати належне націоналістам: регіонали давно вже не одержували стусанів в залі парламенту, де вони себе почували повновладними господарями. У Раді минулого скликання опозиційні депутати, як наприклад О. Доній часто були побитими регіонівськими громилами – охоронцями та колишніми «братками», які за списком потрапили в Раду. Тоді конкретні донецькі пацани сильно били інтелігентних опозиційних депутатів, налаштованих на конструктивний діалог та конструктивну дискусію. Демократи явно не сподівалися отримати стільцями по голові в залі парламенту, і в результаті опозиція не могла навіть ефективно блокувати трибуну. Всіх хто намагався заблокувати спікера – регіонали грубо викидали геть. Прихід у новий парламент безкомпромісних та рішуче налаштованих міцних націоналістів показав регіоналам, що бити вміють не дише вони, але й можна зустріти рішучий спротив. З появою у Верховній раді «свободівців», фізичному насильству регіоналів над опозиційними депутатами наступив кінець і «донецькі» самі відчули на собі адекватну відповідь західняків , з яких вони до того звикли насміхатися.
Якщо значний сегмент «свободівського» електорату голосував за те, щоб в парламенті нарешті було кому натовкти пику нахабним українофобам, то свободівці виконали ці сподівання виборців ще в день свого першого парламентського засідання. І очевидно, що «Свобода» припиняти цю практику не збирається, що також може стати суттєвим коригуючим фактором політики Партії регіонів щодо українців.

Однак, парламентська діяльність не полягає лише на фізичному відстоюванні власних переконань, а й на складній юридично-аналітичній роботі. Якщо протягом каденції «Свободі» вдасться продемонструвати свій інтелектуальний, а не лише бійцівській рівень, притягнути на свою сторону еліти, підібрати професійні кадри (що є найважчим у любій діяльності), тоді вона матиме всі перспективи зайняти чільне місце в опозиції і після 2015 року розпочати реальну боротьбу за парламентську більшість у Верховній Раді VIII скликання.

Валерій Майданюк, політолог