Олігархи панують над бюрократією й державою

http://gazeta.ua/articles/477142

"Ми – неофеодальна країна. У нас зараз щось подібне до Південної Кореї"

Власність в Україні сконцентрована в такому вузькому колі осіб,що це загрожує національній безпеці, – вважає директор центру антиолігархічної політики Володимир Ларцев

Що пішло не так із початком української приватизації в 1990­х?
– Вибір моделі став результатом боротьби різноманітних підходів та сил. Тоді політики пропонували всілякі варіанти приватизації: англійський, східноєвропейський, російський. Загалом з усіх моделей з'явилася українська. Вона мала чотири головні напрямки: оренда з викупом, акціонування великих виробництв, сертифікатна та грошова приватизація окремих підприємств.
Оренда з викупом була вигідна "червоним директорам", які керували підприємствами ще за Союзу. За часів перебудови адміні­стра­тивний контроль над ними зменшився. ­Директори постворювали дочірні фірми й пустили через них усі грошові й товарні потоки. Так і збагатилися. Яскравий приклад – Юхим Звягільський, який керував шахтою імені Засядька. Це дуже велике виробництво з численними фондами. Коли розвалився СРСР, узяв його в оренду й досі не може викупити. Проте за цей час Звягільський опинився в сотні найбагатших українців .

Акціонування формально зробило членів трудових колективів великих підприємств їхніми власниками. Однак через свідоме небажання влади прийняти впродовж 20 років закон, що захищав би права міноритарних акціонерів, олігархи правдами й неправдами заволоділи акціями звичайних працівників.
Сертифікатна приватизація надавала можливість кожному отримати маленьку ­частку загальнонародної власності. Люди отримували іменні сертифікати, які не можна було продавати. Проте їх активно скупову­вали ті, хто вже встиг накопичити ­капітал. ­Прокуратура наприкінці 1990­х підготу­вала купу кримінальних справ щодо ­цього скуповування. Проте влада вирішила не втручатися, бо приватизація взагалі ­могла ­зупинитися. Згодом приватизаційні сертифі­кати сконцентрувалися в руках вузького кола мільйонерів. Вони отримали значну частину акцій багатьох держпідприємств безкоштовно, фактично стали їхніми власниками.
Грошова приватизація була вигідна тим, хто на той час устиг закумулювати якісь гроші. Часто це був криміналітет.
Так і проходила приватизація в Україні. ­Те, що не встигли взяти в 1990­ті чи "нульові", доберуть упродовж кількох наступних років.
Які найласіші шматки майна залишилися в держави та хто на них претендує?
– До продажу 2013 року запропонують держпакети акцій восьми енергокомпаній. На більшість із них претендує Рінат ­Ахметов. Також планується приватизувати держпакети акцій 13 обл­ та міськгазів. ­Їхніми покупцями вже визначили Фірташа та Вексельберга.
Крім того, Фонд держмайна цього року має продати Ахметову й Фірташу чотири ТЕЦ: Харківську ТЕЦ­5, Одеську, Херсонську і Дніпродзержинську.
Можуть приватизувати низку держпакетів акцій в п'яти центральних збагачувальних фабриках, двох вугільних та чотирьох шахтобудівних компаніях. На них претендують Олександр Янукович, Іванющенко, Звягільський, Єфремов, Нусенкіс.
Одеський припортовий завод може відійти Дмитрові Фірташу. Він як наближений до президента Януковича має всі важелі відсікти російських конкурентів.
Російські компанії – головні претенденти на харківський "Турбоатом" та Сумське машинобудівне науково­виробниче об'єд­нання імені Фрунзе, чий основний ринок збуту – в Росії.
Цього року закінчується інвентаризація власності, яку орендує російський Чорноморський флот, готується продаж низки непотрібних військових містечок. Тому на посаду міністра оборони призначили Павла Лебедєва. Він – колишній військовий фінансист, досвідчений бізнесмен. У питаннях фінансів професійніший за своїх поперед­ників, Єжеля чи Саламатіна, має хороші стосунки з керівництвом російського флоту. Лебедєв відповідатиме за те, щоб дорогі кримські земельні ділянки й нерухомість потрапили у правильні руки.
Планують приватизувати 147 оборонних підприємств. Серед них і високоліквідні.
Фактично вже розподілені морські порти. Продовжуватиметься прихована приватизація Укрзалізниці, "Нафтогазу".
Цього року Кабінет Міністрів збирається переглянути перелік підприємств, що не підлягають приватизації, та зі 1500 таких залишити приблизно 250. Єдиною проблемою для наших олігархів є те, що в них не вистачає грошей на офіційну приватизацію, навіть за дуже заниженими цінами. Тому навіть Ахметов бере позики в російських банків, щоб до президентських виборів 2015 року нахапати якнайбільше.
Олігархи потребуватимуть грошей для погашення кредитів. Де вони їх братимуть?
– Не факт, що кредити хтось ­збирається віддавати. Навіщо Ахметову був Маріу­польський меткомбінат імені Ілліча? ­Попередні власники підприємства видоїли з нього все, модернізацію не проводили, ­кошти проїдали. Після кризи 2008 року прибутковість упала, почалися проблеми з екологією. Дійшло до того, що на тихому покірному Сході кілька тисяч маріупольців вийшли мітингувати. Ахметов навіть почав виправдовуватись, що може продати заводський санаторій "Ай­Даніль" в Ялті, а кошти пустити на модернізацію заводу. Але тут питання: навіщо йому був потрібен цей завод? Адже кількість та різноманітність активів Ріната Леонідовича – поза здоровим глуздом.
Думаю, він свідомо набирає кредити під підприємства, щоб потім передати активи росіянам – тим чи іншим способом. ­Версія дуже правдоподібна, якщо згадати, що його партнером є представник пітерського тіньового капіталу Вадим Новінський. ­Через зв'язки Ахметова він зміг прибрати до рук українські суднобудівні заводи, київський готель "Спорт", банкротить Криворізький гірничозбагачувальний комбінат окислених руд, претендує на низку машинобудівних підприємств та газових ­свердловин. ­Тобто російський капітал заходить до нас через формальну купівлю підприємств українськими олігархами. Звісно, за заниже­ною ціною. Потім через різні схеми активи потрапляють до росіян. Наші олігархи на цьому заробляють дуже непогані комісійні.
Тобто олігархи й політики є реальними власникам держави, бо саме вони отримують відступні за українські підприємства?
– Виходить, так. Але така схема діяла й між українськими олігархами. Наприклад, Пінчук і Ахметов 2004 року разом купували "Криворіжсталь" за 4,24 мільярда гривень. Але, за чутками, частку зятя Кучми, який вирішував питання з президентом та Фондом держмайна, заплатив Ахметов. А це більш як 2 мільярди гривень.
Ще один приклад. Знову ж, за чутками, ­Ахметов спочатку заблокував, а 2007 року розблокував для російського "Трансмашхолдингу" суди, що забороняли купівлю "Луганськтепловозу". За що був винагороджений. Тобто покупець підприємства має заплатити не лише в бюджет встановлену ціну, але й тим, хто при владі. Разом ці дві ціни і є реальна ринкова вартість підприємства.
Скільки держава може заробити на цьогорічній приватизації?
– Олександр Рябченко (голова Фонду держмайна) заявляв, що 2012 року планували отримати 10 мільярдів 575 мільйонів гривень. Отримали – біля 7 мільярдів. Якщо об'єктивно оцінити кількість проданих обленерго, облгазів, мало би бути десь 16 – 18 мільярдів. На 2013 рік заплановані доходи від приватизації у розмірі 10,8 міль­ярда гривень.
Чому такі малі суми?
– За Ющенка й Тимошенко між ними тривала боротьба за те, хто власник країни, а отже, й хто нагріє руки на приватизації. Це блокувало весь процес. За Януковича таких проблем немає – одна вертикаль, підім'яте законодавство. Швидкість привати­зації визначається тільки бажанням олігархів. Але є кілька проблем. У них не вистачає грошей, щоб за короткі терміни проковтнути все. Наприклад, планували протягом червня – грудня минулого року продати всі міськгази, але до цього часу не продали – у Фірташа ще нема грошей. "Центр­енерго" та "Донбасенерго" збиралися продати у вересні–жовтні, однак не виставили – у Ахметова нема грошей. Тому й торішній план з надходжень від приватизації не виконаний.
Друга проблема – занижена ціна. Схема така: покупець купує частину акцій. Наприклад, Ахметов придбав до 40 відсотків акцій у "Київ­енерго". Заводить своїх менеджерів. Вони спеціально занижують показники підприємства. Якщо 2010­го воно було прибуткове, то 2011 року – вже збиткове. Збиткові підприємства, за методикою Фонду держмайна, мають занижену вартість. Так до бюджету не потрапляє те, що мало б потрапити.
Третя проблема – нема конкуренції, наші олігархи нікого не пускають. Тому стартові ціни на конкурсах не зростають.
Чому наша економіка перебуває в руках кількох людей?
– В СРСР була державна монополія на власність. Тепер її заступила приватна монополія. Змінився власник, а не економіка. Мала кількість олігархів пояснюється закономірним прагненням на цьому історичному етапі розвитку пострадянських держав до централізації та авторитаризму.
Неможливо, щоб після отримання Україною незалежності одразу постала нормальна ринкова економіка. Чи могло скластися, як у Польщі? Ні. У них довша традиція приватної власності. Навіть за соціалістичних часів там існувала колективна власність, на відміну від України. Полякам це дало можливість зробити економічний ривок за кілька років.
Суспільство, як і дитина, не може після народження одразу стати дорослим. Дитина завдяки системі освіти проходить ті ж етапи розвитку, що людство за тисячоліття. Етапи не пропустиш. Крім того, на нас впливають азійські цінності, форми володарювання та господарювання. Вони гальмують швидкість проходження етапів суспільної еволюції. Тому наш розвиток повільніший, ніж у інших східноєвропейських країнах. Також не варто забувати про складне ХХ століття. Голодомор завдав шкоди всім працьовитим, а репресії – інтелектуальному потенціалу України. Соціокультурний генотип нації має пробіли на соціогенетичному рівні.
З чим можна порівняти економічну модель України?
– Ми – неофеодальна країна. У нас зараз щось подібне до Південної Кореї. Там держава цілеспрямовано підтримувала окремі монополії – "Хюндай", "Деу" "­Самсунґ". У них своя азійська демократія, своє істо­ричне ставлення працівників до керів­ництва. Але Україна значно більша за терито­рією та інша за культурою, тому в нас так не вийде.
Ми відрізняємося й від Росії. Там представники ефесбешної "контори" розставлені на всі ключові посади в державній бюрократії та бізнесі. Фактично чиновники управляють усім капіталом. У Росії побудували бюрократично­олігархічну модель держави. В Україні навпаки – олігархи панують над бюрократією й державою.
У чому полягають головні небезпеки такої моделі?
– Купити велике підприємство може дуже обмежене коло осіб. Разом із власністю вони стають господарями людей, які там працюють й живуть. Особливо це помітно на Сході й Півдні. Олігархи мають неабиякий вплив на місцеву держадміністрацію, суди, СБУ, міліцію та інші державні структури. Таким чином, економіка – наче законсервована. А водночас заблоковані механізми самоорганізації суспільства. ­Відбувається ­деградація спочатку економічна, потім соціальна, політична, культурна. Паралельно триває деградація свідомості, у суспільстві панує апатія. Щось змінити можуть хіба що революційні катаклізми. Хоча це, як наочно продемонструвала Жовтнева революція 1917 року, не проходить без втрат для кожного громадянина. Ситуація була би інакшою, якби помаранчеву революцію не дискредитували її вожді.
Що можна змінити в економіці зараз?
– Власність в Україні сконцентрована в такому вузькому колі осіб, що це загрожує національній безпеці. Якщо почати націо­налізацію підприємств, власники адміні­стративно їх заблокують, видоять усі ресурси або доведуть до паралічу. Якщо якась з олігархічних імперій завалиться, наприклад, Ахметова чи Фірташа, це паралізує кілька секторів української економіки. ­Наочний приклад – недавні події навколо банкрутства "АероСвіту".
Комуністи говорять про націоналізацію. Проте їхній ставленик Олександр Рябченко очолює Фонд держмайна, а Євген Мармазов – керівник контрольної комісії з питань приватизації. Коло практичного виконання та контролю за приватизацією замкнене комуністами.
Найрадикальніша позиція у "Свободи". Вона розробила законопроекти "Про ліквідацію приватних монополій" та "Про повернення капіталів з офшорних зон". ­Після зміни влади "Свобода" збирається запро­понувати олігархам добровільно віддати частину власності державі, якщо вона пере­вищує 25 відсотків монополії та перереєструвати свої офшорні підприємства в Україні, детінізувати бізнес і капітали. Якщо ­олігархи не погодяться, націоналізувати приватизовані ними стратегічні та монопольні підприємства. Я в продуктивність цього сценарію не вірю. По­перше, кадровий склад нашої опозиції цілком залежить від олігархів. І вони так просто нічого не віддадуть. Олігархи, скоріше, виведуть усі свої гроші за кордон та виїдуть самі.
Скільки часу така законсервована система може самозберігатися?
– Думаю, з нинішнім режимом житиме ще років п'ять, а можливо, навіть 10.
В основі влади лежить власність олігархів. Головне завдання влади і "сім'ї" – якомога більше нахапати. Їхні фінанси перебувають за кордоном, матеріальні активи – в Україні. Якщо президентом стане якийсь прогресивний лідер, який проводитиме реприватизацію чи націоналізацію, олігархи зроблять усе, щоб розколоти країну. Східна і Південна Україна не піднімуться на масові протести – олігархи міцно тримають більшу частину населення. Не на користь Україні й глобалізація. Олігархи мають підкуплене лобі навіть у розвинених державах. Тому й Захід не буде на боці сил, які намагатимуться досягнути соціальної справедливості.
Державний розкол України вигідний ­Росії. Їй легше розмовляти з двома слабкими шматками, ніж з одним сильним.
Хто може стати рушійною силою революційних змін у країні?
– Зараз обмаль людей, які готові ризикувати і чимось жертвувати заради нематеріальних цінностей. Але майбутнє України – за так званим креативним класом. Бо "середній клас", за напівазійської олігархічної моделі економіки, не чисельний і не значущий.
Глобалізація вимагає більше людей, які працюють з креативом. Тому їхня кількість зростатиме. Отже, наближатиметься кардинальна зміна в українському суспільстві.

текст: Ольга БОГАЧЕВСЬКА, Олександр КУРИЛЕНКО, фото: Ольга КАМЄНЄВА 

Володимир ЛАРЦЕВ, 54 роки. Народився в російському місті Рязань у сім’ї військових. 1975-го закінчив Ленінградське суворовське військове училище, 1979-го – Львівське вище військово-політичне училище. Служив спецпропагандистом у двох авіаційних розвідувальних полках Дальньої авіації ­Військово-Повітряних сил. 1988-го закінчив педагогічний факультет Військово-політичної академії у Москві. Викладав психологію, педагогіку та філософію в Київському вищому військовому авіаційному інженерному училищі. Брав участь у створенні спочатку Демократичної платформи в Компартії України, а потім – ­Партії демократичного відродження України. ”Я – радянська людина, мені російська культура ­ближча за українську, – каже про себе. – Але комуніста вбив у собі 1990 року. Це було внутрішнє рішення. Був упевнений, що можу внести свій вклад у побудову України як незалежної держави. Була надія на майбутнє. Зараз по-іншому. Може, це питання віку. Бо мені здається, що Україна застигла в історії, вона могла б розвиватися швидше”. На початку незалежності служив у ­Центрі оперативно-стратегічного аналізу Ген­штабу Збройних сил України старшим науковим спів­робітником. Із 1994-го – директор консал­­тингової фірми, що робить експертну ­оцінку. Із 1998 року працював у Фонді держмайна ­України. 23 квітня 2009-го був звільнений – після публікації статей про доходи тодішнього ­прем’єр-­міністра Юлії Тимошенко з психоаналізом її особистості. Автор трьох філософських монографій та 11 книжок, зокрема ”Короткий нарис ­історії приватизації в Україні”, ”Українська приватизація у спогадах та роздумах”, ”Підсумки сертифікатної приватизації в Україні”. У шлюбі. Дружина Любов економіст. Виховують двох дочок-студенток Ірину й Анастасію
Джерело: <a href="http://gazeta.ua/articles/opinions-journal/477142/1">Gazeta.ua</a>