В першій частині статті, яка називалася «Не вчіть нас жити...» ми поверхнево торкнулися стану свободи слова в місті Самборі. Пов`язано це було з тим, що український остарбайтер в Іспаніі пані Ірина, повернувшись додому, пробувала нав`язати нам думку про те, що ми «...низькі і нічого невартуючі люди....». В другій частині статті проаналізуємо хто ми, для чого виїжджаємо на заробітки за кордон і що з того виходить.
Вся ця шура-бура почалася в кінці 80-х років минулого століття. Полиці магазинів були заповнені лише морською капустою. А наш народ, в більшості своїй, після розхлябаних, застольно-розгільдяйських років, привик жити, ну я б не сказав, що в розкоші, але, все ж таки мало в чому собі відмовляючи. І ось, почав він шукати шляхи, як би то пристосуватися до можливостей, що відкрила їм славнозвісна «перестройка». Пригадаймо «турпоїздки» в Югославію, в Турцію «до родичів», коли кожному «туристу» в банку міняли 200 доларів по курсу 50 копійок за долар, а звідтілля наші човники привозили відеомагнітофони, сервізи і т.д, і тут «штовхали» іх за нечуваними цінами. Пізніше, в середині 90-х років, масово почалося «переселення» наших жіночок на заробіток в Італію, Іспанію, Польщу...
Почалося, як казав Карл Маркс, первісне накопичення капіталу. Тільки наші заробітчани не до кінця дочитали Маркса (щоб боротися з ворогом – треба знати його ідеологію). А він говорив, що капіталіст, заробивши один долар, зразу ж пускав його в оборот для ще більшого збагачення. А що ж ми? А ми, заробивши якийсь цент в Італії чи Іспанії клали його до купочки, і, накопичивши якусь суму, приїжджали в Україну і скуповували або земельку, або якісь об`єкти нерухомості (квартири, склади, приміщення). А для чого? А най ми буде – всьо дорожчає, а земелька і квартира завжди в ціні. Я вже не кажу про те, що скуповуючи ці привабливі об`єкти, наші горе-бізнесмени «підігрівали» ціни на них. І лежали, в більшості своїй, ці мертві капітали без діла (в кращому випадку здавалися в оренду приміщення під торгові точки) доти, поки криза не опустила всіх на грішну землю.
А покажіть мені хоч одного остарбайтера, який вклав зароблені гроші в яке-небудь виробництво (торгові точки в рахунок не беруться). Пройдіться по магазинах – в більшості своїй чий товар на полицях лежить? Китайський, польський, румунський і т.д. А український де? Чому поляки, румуни і інші сусіди «нацарювавши» трохи грошей по світі з торгівлі, швиденько перемикнулися на виробництво цих самих товарів. І «кормлять» нас всім, чого в нас немає. А в нас, майже, нічого свого немає. Дожилися до того, що мясо і сало з Польщі возимо. Я щось не бачив, щоб в Самборі за останні 10 років відкрився з нуля, бодай один, якийсь «свічний заводик». І поки ми не зрозуміємо, що зароблені (не суть важливо, чи за кордоном, чи тут) тяжкою працею гроші треба не проїдати, чи в кращому випадку, заморожувати, не спекулювати ними, а вкладати в якусь справу, доти, як казав один політик, ми будемо мати те, що маємо.
А тепер про моральну сторону заробітчанських грошей. Потрібно низько вклонитися нашим жіночкам, які в поті лиця «горбатяться» там, щоб їхні сім`ї тут безбідно існували. Так, так, не поправляйте мене, я добре сформулював речення – «безбідно існували». Тому що життя без повноцінної сім`ї – це існування. Скільки їхніх чоловіків, з розпачі, «сіли на склянку». Чому з розпачі – бо роботи тут не було, а на шиї в дружини соромно сидіти. А скільки наших дітей, без материнського догляду, перейшло зі стану нормальних в стан наркозалежних? А скільки сімей розлучила «чужина проклята»? Помилка наших остарбайтерів в тому, що вони занадто довго працюють на італьяно, на еспаньйоло, на пшека, звикають до їхнього життя і починають зневажати нас, нашу землю і нашу Батьківщину. Чужина черствить наші душі.
І ще, біда наша в тому, що ми вміємо тяжкою працею заробити, але не вміємо правильно розпорядитися заробленим.
Немає коментарів:
Дописати коментар